Коритнянська світлиця: місце, де оживає пам’ять наших предків

«А зараз увага: ми заходимо до найсакральнішого місця нашого ліцею – шкільної світлиці. Вдихайте повітря на повні ніздрі, бо воно пахне життям наших предків», – такими словами у Коритнянському ліцеї зустрічають відвідувачів шкільної світлиці – місця, у якому оживає побут старого Закарпатського села.

Світлицю заснували 1997 року з ініціативи тодішнього директора ліцею Тачака І. Ф. та заступниці директора з виховної роботи Горбунової К. С. Ідею підтримали учні, педагоги, односельчани. За короткий час вдалося зібрати старовинні речі, створити макет печі, прикрасити стіни іконами і фотографіями. У 2008 році світлиця отримала звання «Зразковий музей», а у 2026 посіла третє місце у Всеукраїнському конкурсі «Край, в якому я живу».

Історія назви села

Первісна назва села Коритняни – «Керекнє» – пов’язана з давньослов’янським словом «корито». Назва виникла через його розташування: колись одне з русел древнього Ужа проходило через населений пункт, а саме село виникло у так званому заглибленні – «кориті». За церковними згадками, Коритняни вважають одним з найдавніших слов’янських сіл краю, яке виникло близько в XI—XII століттях.

Світлиця у ліцеї відтворює побут долинян кінця ХIХ – початку ХХ століття. У той час будинки зводили обабіч дороги, компактно, один біля одного. Усередині оселі традиційно білили в білий колір.

Коритнянська світлиця відтворює однокамерну оселю, де кімната одночасно слугувала спальнею, вітальнею і кухнею. У багатих хатах підлогу робили з дощок явора чи бука, а у бідніших долівку робили з глини, яку щосуботи мастили. Така підлога називалася «глиняний натік». На свята або перед приходом гостей її застеляли домотканими доріжками. Зліва від дверей зазвичай ставили цеберко з водою, аби після важкого дня на полі можна було швидко напитися і повернутися до роботи. Над цеберком на цвяху завжди висіло горнятко. У світлиці й досі зберігається алюмінієве горнятко часів Другої світової війни.

Роль печі

Піч ставили в кутку кімнати, щоб вона рівномірно обігрівала весь простір, а димохід мав вихід назовні. Вона мала шпор з дверцятами, до якого була прикріплена чавунна табла. На ній в глиняних або чавунних горщиках готували їжу. Лівіше розміщувався отвір із засувом, де пекли духмяний хліб наші предки. Ближче до стіни була лежанка з димарем на горище, а у заможніших хатах – просто у повітря. На лежанці спала малеча, а дідо й баба зігрівали старі кістки. Особливо цінною піч ставала взимку, коли було легко застудитися. Тоді достатньо було переночувати на теплій лежанці, випити молока з козячим смальцем – і застуду ніби рукою знімало.

На тоненькій нитці, простягнутій над піччю, сушили різні трави: звіробій, м’яту, мелісу, калину, петрушку і навіть кропиву. Її розтирали, заливали водою і пили задля зміцнення імунітету.

У той час в однокамерній оселі могли жити три покоління: дід і баба, син з невісткою та їх діти. Майже кожна сім’я виховувала по п’ятеро-семеро дітей. Найбільше ліжко зазвичай стояло під стіною. На ньому, як правило, спали дідусь і бабуся, інколи поруч вкладали онуків. На меншому ліжку відпочивали молоді батьки з дітьми. Хоч місця й було небагато, але кожен мав свій куточок і ставився з повагою до ближнього. Лише з 1970-х почали будувати літні кухні для старшого покоління, а до того часу до хати інколи добудовували невеликі прибудови.

Грядка-жердина, на якій зберігався одяг

Замість шафи у хаті слугувала так звана грядка-жердина, простягнута над ліжком. У світлиці зберігся одяг різних регіонів: Волині, Міжгірщини та Закарпаття. Одежа переважно була саморобна, оскільки довгими зимовими вечорами жінки пряли. Здебільшого у світлиці представлено святкове вбрання.

Спочатку жінки одягали зшиту з полотна сорочку з густо зібраною навколо шиї частиною, обшиту тонким ошийником. Розріз на жіночих сорочках робили не спереду, а на спині. Груди і передпліччя прикрашали візерунками у формі квадрата, ромба чи прямокутника. На сорочку одягали свиту – старовинний довгополий верхній одяг – і запоясували її. На низ додавали пілку – частину спідниці з темного полотна, оздоблену різнокольоровими нитками. На сорочку одягали кептарик з панбархату, прикрашений квітами або каракулем.

На ноги намотували онучі – прямокутний шмат тканини, що перев’язували спеціальною ниткою або ремінцем навколо ноги. Поверх взували постоли з телячої або коров’ячої шкіри. Згодом їх почали виготовляти із старої автомобільної гуми. Таке взуття було якіснішим і служило довше.

Повсякденний одяг суттєво відрізнявся від святкового. Його виготовляли з конопляного полотна – твердого й темного матеріалу. Тканина була настільки жорсткою, що деякий час могла натирати мозолі. Як і святковий стрій, повсякденний одяг носили в кілька шарів, але замість кептарика одягали безрукавку, а коли ставало холодніше – ще й в’язані светри. Бідніші селяни носили постоли зі свинячої шкіри.

Голову жінки обов’язково покривали хусткою. Старші носили темні платки, молодші – світліші, а дівчатка – яскраві, вишиті квітами.

Чоловіки носили штани і сорочку з домотканого полотна, підперезані чересом – шкіряним поясом. Узимку одягали холошні – традиційні штани з грубого сукна або вовни. Верхнім одягом слугував вуйош – традиційне коротке Закарпатське пальто або куртка.

Як використовували рушники

Не було на Закарпатті жодної оселі, яку б не прикрашали рушниками. Здавна вважали, що рушник – обличчя оселі і її господині. Ними у світлиці оброблено ікони, портрети, тарілки, які вивішували на вільних стінах. Рушники супроводжували людину і в найважливіші моменти життя. У день, коли до дівчини приходили свати, майбутня свекра зазвичай приносила хліб і рушник. Наречена дякувала, вклонялася, а зі столу брала свій хліб з рушником і вручала його молодому. Під час зведення житла рушники вивішували на „маківці” даху, а після завершення роботи дарували майстрам.

Яким був стіл

Посередині хати розміщували стіл – великий для чисельної родини і менший для невеликої сім’ї. Його виготовляли власноруч: столовину, тобто верх стола, робили з явора, бука, ялини, а міцні ніжки – з дуба. Щоденно стіл не покривався, адже він слугував не лише для обідів, а й для розкачування тіста, читання і навчання. Лише у святкові дні його накривали скатертиною – білим домотканим полотном, вишитим різнокольоровими нитками різноманітних стилів. Прикрашали її не часто, бо нитки коштували дорого.

Найшанованіше місце за столом займав батько – він сидів навпроти дверей. Мати сиділа обличчям до нього, повертаючись боком до входу. Старші діти займали крайчик лави, щоб легко подавати їжу. Розпочинали трапезу традиційно: господар вголос молився, благословляв їжу і першим брав ложку до рота, після чого решта родини приєднувалася до вечері. Їли дерев’яними або залізними ложками з однієї миски, яку ставили посередині столу. Над ним висіла скляна або жестяна лампа, заправлена гасом (нафтою). Її обов’язково прикрашали абажуром, щоб світло рівномірно розсіювалося по кімнаті.

Поруч із столом, під вікнами, розташованими навпроти дверей, ставили ладу або шафарю. На ній відпочивали гості, а всередині зберігали святковий одяг, адже верхня частина відкривалася. Саме тут накопичували придане для дівчат.

У наступному куті хати облаштовували частину для перевдягання і вішали дзеркало. У світлиці збереглося дзеркало ручної роботи з дерев’яною оправою, оздоблене різьбою і точінням. Під ним висить невелика кишеня, зшита з домотканого полотна, у якій тримали ножиці, щипці, гребінці. Під дзеркалом стояв комовт – тумба з постільною білизною, рушниками, серветками і святковим посудом.

Господарський відділ

Господарський відділ у закарпатських хатах зазвичай прибудовували до будинку. У ньому зберігали сокиру, молоток, мотику, аршів, ціп для обмолоту зерна, лопату для його просушування та решето для очищення. Для освітлення сараю тримали лампаші – ліхтарі. Тут також тримали ярмо, запасне колесо для воза і щуть для розчісування вовни. Прибудову відділяли тином з лози, а для зручного переходу робили перелаз. На тині часто сушили горщики для молока.

До господарського відділу світлиці належать і корита. У кожній коритнянській хаті мало бути велике корито для купання, вимішування тіста і засолювання сала. Такі корита виготовляли з твердих порід дерева — бука або дуба. Оскільки вони були дорогими й траплялися не в кожній оселі, їх часто позичали у сусідів.

Куделі

Куделі у світлиці також відносять до господарського відділу. У той час вони були необхідною річчю у кожній хаті, адже саме з їхньою допомогою жінки пряли нитки. Спочатку їх робили за допомогою веретена. Воно мало бути рівним, гладким і легким. У народі навіть жартували, що ліниві чоловіки робили незграбні веретена. На вечорницях це одразу помічали і з такої жінки часто глузували. З часом з’явилися механічні куделі з ножним приводом, які значно полегшували роботу. Із готових ниток на ткацькому верстаті виготовляли полотно. Куделя також свідчила про майстерність господаря: у здібного чоловіка вона була різьблена, прикрашена візерунками і рівна як свічка. У світлиці представлено куделі ще з 1950-х років.

Нумізматичний відділ

У світлиці, окрім предметів побуту, можна побачити й цінні історичні колекції, які зібрали в нумізматичному відділі. У ньому зберігаються нагрудні значки, монети та грошові купюри різних країн: Австро-Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Білорусії й Туреччини. Найдавніша купюра з нумізматичного відділу датована 1909 роком.

У 2020 році в кабінеті виховної роботи відкрито новий напрям діяльності світлиці. До нього входить 75 нових експонатів, серед яких роботи з ліплення, малювання, різьби і графіки. Тут представлені декоративні тарілки, виготовлені токарним методом, ексклюзивні вироби з гіпсопластику та різьблені картини.

Я помічаю, що кожному особливо дороге те, що він приносить у світлицю. Якщо хтось із учнів передає сюди якусь річ або створює її власноруч, ми пам’ятаємо про нього навіть після закінчення школи.

За її словами, саме через такі музеї вдається підтримувати зв’язок із минулим, зберігати місцеві звичаї, культуру і традиції. Вивчаючи історію через експонати, учні можуть зрозуміти, як жили їхні предки, якими були стосунки у родинах, яких правил дотримувалися люди та як ставилися одне до одного.

Окрім цього, світлиця вчить цінувати те, що ми маємо зараз: зручний одяг, якісний посуд, техніку, яка значно полегшує життя. Сьогодні шана до старших уже не така, як колись. Я щиро вірю, що через розповіді про минуле можна виховувати дітей.

У Коритнянському ліцеї переконані: через демонстрування побуту предків учням нагадують, якою важкою працею створювався сучасний комфорт і чому важливо бути вдячними попереднім поколінням.

Коритнянська світлиця сьогодні – це місце, де школярі можуть побачити життя своїх предків не на сторінках підручника, а через речі, якими вони користувалися щодня. Саме так історія перестає бути далеким минулим і стає частиною живої пам’яті громади.